| От | Chestnut |
| К | All |
| Дата | 19.09.2003 12:30:41 |
| Рубрики | 1941; |
1941 год глазами ребёнка (по-украински) - начало войны, эвакуация, сентябрь 41го
Початок вiйни
Хочу написати про довоєнні часи, коли маму готували до операції у Львові, і вона розповіла мені про сон, що виявився віщим. Коли вона лежала в лікарні, вона вже добре розмовляла полською. Їй наснилося, начебто вона в Іржавці, вдома у своєї мами, а моєї баби Параски, і бачить, що на дворі завзято, до крові б'ються два великих червоних півні. Коли ж моя мама звернулася до баби Параски й спитала, чого вони так завзято б'ються, баба відповіла, що то буде війна «з Германом». Мама цей сон розповіла в палаті, і стара полька, що там теж лежала, сказала, що як мама сказала, все так і збудеться. Через близький час маму з лікарні випустили перед операцією додому, і почалася війна. Як саме, я добре пам'ятаю.
Вночі я проснувся від грому. Моя мама піднялась і закрила вікна, і сказала: «Толічка, спи, то грім». Але не встиг я заснути, як вона закричала: «Толя, вставай!» Я піднявся, підбіг до вікна. Наші вікна на другому поверсі – чи на третьому, не пам'ятаю – виходили на військові казарми і на плац, а вдалині, трохи правіше, був аеродром. Я побачив, що по двору казарми бігають солдати в спідній білизні, і горить аеродром – тобто на місці аеродрома великі вогняні ватри, а лівіше казарми заграва на пів-неба (казали, що то горіло місто Дрогобич).
Над головою гуділи бомбовики німецькі з хрестами. Я знав, тому що у мене була така іграшка з хрестом. По вулиці їздили на машинах чотириствольні «Максими» й стріляли по тим літакам, що над нами летіли на великій висоті. Але я не бачив, щоб вони хоч їхній стрій порушили – як летіли, так і летіли, як гули, так і гули, хижо й загрозливо, не так, як зараз гудуть та ревуть.
Ми одягнулися і спустилися з поверху на вихід з будинку. Там були жінки з дітьми і один командир, по-моєму, поранений ще до початку війни, бо наша частина виїхала «в лагері», на літні збори (так в той час казали, зимові та літні лагері).
Саме головне, що по частині не була об'явлена тривога, як я чув уранці у дворі, хоч до цього не було ні дня, ні ночі, щоб батько по тривозі не біг на службу, а я йому заважав намотувати онучі на ноги, і він часто-густо біг босоніж в чоботях, якщо в мої пустощі не вмішувалася мама. Вона їх зараз же припиняла, якщо в цей час була дома, а батько навіть не підвищував голосу, тільки сміявся, оскільки боявся лоскоту. Все це я робив, хоч і знав, що це неправильно. Але мені хотілося звернути на себе увагу і показати, що в нашій сім'ї я теж можу щось зробити, хай і шкоду (таке було моє самоствердження, як я зараз думаю, коли пишу ці спогади).
Евакуація
Після дня ми ніч переночували в своїй квартирі, зібралися, спакували речі, написали на речах бірки з прізвищем, і на ранок приїхали три гусеничні трактори, кожен з трьома тракторними прицепами, і командир, що їх супроводжував, наказав збиратися, а сам почав видавати гроші й довідки про те, хто ми й куди їдемо. Він передав мамі записку на газеті. «Наця, евакуїруйся. Бережи сина.» Оце і вся звістка від мого батька, а твого діда. Він не мав можливості написати листа, але він передав кусочок газети, де сказав те, що сказав.
Жінки обмінювалися адресами, і потім я знаю, що мама переписувалася з Чижиковими в Харкові. Чижикови були нашими друзями, ми дружили сім'ями. У них були дві дівчинки, одна трохи старша, а друга трохи менша.
Офіцер заборонив з собою брати речі, а до всього сказав причепити бирки з прізвищем і брати лише необхідне, бо це «тільки прикордонний інцидент», і ми всі скоро повернемося. Нас погрузили в ті прицепи й повезли на станцію грузитися в теплушки (це дерев'яні товарні вагони з нарами в два яруси зі всіма зручностями в дверях, а де вода в них була – не знаю; пам'ятаю тільки свічку в переносному ліхтарі, що дозволяла в темряві не зіштпвхуватися лобами). Але станція була розбомблена, і нас повезли на якусь платформу, куди під'їхав пустий товарняк із теплушками, і люди почали грузитися. Добре, що речей було обмаль, і погрузка пройшла швидко. Ми з мамою, тіткою Наталкою та мною зайняли місця на верхній полиці біля вікна. Так і рушили.
На другий день після двох чи трьох зупинок почали жінки із женсовєта нашого состава ходити по вагонам і просити дати у кого що було з жіночого верхнього вбрання: спідницю, сукню, жакет і таке інше, бо до нашого состава чи то підчепили, чи підсадили жінок з міста Дрогобича, звідки вони вискочили у чому спали. День 22 червня був спекотний, то вони були дез верхнього одягу, і тому ходили й просили, але я не знаю, що зібрали з нашого вагону, бо речей було дуже мало. Мама зняля з мене зимове пальто, яке я одягнув, бо його тільки пошили – вона потім дуже жалкувала, бо я на зиму залишився без пальта. Так ми і їхали.
Спочатку бомбили часто, і люди розбігалися з вагонів по полю. Поїзд зупинявся і кричав. В наш поїзд бомба не попала, і людям бігати набридло, і вже не весь состав висипав у поле в хліби, а деякі залишалися в теплушках, і ми теж, не пам'ятаю тільки за тьотю Наташу. Мама ставала на коліна, і мене брала під себе, кажучи, що як попаде бомба, то щоб убило разом.
Я бачив, як на сусідній колії горіли теплушки. Казали, що попала бомба у вагон, чи поїзд з пораненими. Але я крім палаючої теплушки там людей не бачив і не чув. Це було на якомусь роз'їзді в полі, я там не бачив ніяких станційних будівель.
Ми сходимо з поїзда
Так ми доїхали до Харкова, де ми мали пересаджуватися на інший поїзд. Це був день, коли було затемнення сонця. Я пам'ятаю, як ми з дівчатками Чижиковими коптили на свічці скло й дивилися на сонце. У Чижикових були в Харкові родичі, й ми розпрощалися, а вони пішли в місто.
Мама з тьотею вирішили, що треба заїхати до родичів і попрощатися, і ми поїхали в Лубни через Гребінку, де пересідали на поїзд до Лубен. У Лубнах ми зняли кімнату біля кінотеатру (я тобі цього будинка не показував), і там ми жили якийсь час. Знаю, що мама ходила у військкомат за грішми, що відраховувалися з батькового атестату, і просила, щоб нас евакуювали далі. Але відповідь була, що в нас було місце на евакуацію, але ми його втратили, так що нас будуть евакуювати в останню чергу.
Але хто думав, що німці дойдуть до Лубен? Адже військова концепція була, що війна буде на чужій території, це так казали до війни, я сам чув у батьковій розмові з Чижиковим. На чужій території й малою кров'ю. В цю пропаґанду вірили, бо наш мехкорпус був добре озброєний, тяга була механічною, коней у корпусі не було. Мабуть, і в мами, і в тітки теж були такі ж думки.
Прихiд нiмцiв
Пам'ятаю, що в той час ми дібралися до села Старий Іржавець, Оржицького району, де жили родичі – тьотя Маруся (сестра моєї мами і мати Сашка, мого ровесника) із моєю бабою Параскою та своїм чоловіком, Афанасієм, їхніми дітьми, Марусею-школяркою та Настею-студенткою, що вчилася в педінституті в Лубнах не знаю на якому курсі. Ще в селі жила тітка Галя (це мати Люби та Маруськи) з чоловіком Андрієм, який в селі був поштарем. В селі як в селі, родичів було багато, та я їх не знаю, бо ми були біженці й спілкувалися тільки з близькими родичами – але там всі всих знали. В селі ми погостювали й рушили в Лубни. Чим і як їхали, не пам'ятяю, але в самих Лубнах біля парка стояла військова колона і на одній машині я побачив собаку з нашої частини, Рубля (як я зараз розумію, це був польський гончак-огар). Рубль мене знав, я його покликав, він стрибнув з машини від солдатів, і серед них ми з мамою побачили старшину писаря з батькової роти. Він сказав, що Галушку бачив на старій границі, казав, що бої були дуже жорстокі, і якогось командира – не пам'ятаю прізвище, але мама його знала – німці підняли на штики, так він казав. Мама віддала йому півлітрову пляшку меду, що її дав дядько Афанасій, і ми розійшлися. Потім при німцях я бачив Рубля у німецьких солдат взимку.
Скоро ми переселилися до Кудриків –це були старі знайомі мами й тітки, у них був син Віктор, мій ровесник. Ми народилися в один час і в одній пологовій кімнаті. Батько його – не пам'ятаю ім'я – був теслею й мав півбудинку напроти Дитячого парку (ти, напевно, знаєш цей будинок), а другу половину будинку він залишив своїй першій дружині з дорослими дітьми. У них квартирувалося два хлопці мобілізованих Совєтами з Києва. У цьому будинку я зустрів німців.
Ми з мамою йшли з міськвиконкому, де домагалися евакуації, але нам сказали, що ми провокатори, бо ще не взятий Київ. То ми пішли додому. Коли минали базар (а він був не огорожений біля кладовища), біля Дитячого парку я побачив наших солдат із пляшками в руках – чоловік вісім-десять, що бігли врозсип через базар і кладовище. Не пам'ятаю стрілянини, але коли дійшли до Кудриків і зустрілися із тіткою Наташею, Кудрик сказав, що сім'я повинна переночувати в погребі. У сараї був глибокий влазний погріб, і ми в ньому переночували.
На ранок відчувалися зміни, але ніхто нічого не знав. Ми вилізли надвір. Було сонячно і спокійно.Напроти двору на стежці під кладовищем стояв молодий солдат із гвинтівкою, із закачаними рукавами у френчі. Як тільки ми підійшли до воріт, то хвіртка відчинилась, і вскочили два німецьких солдати й крикнули: «Рус здавайся!». Але всі сказали, що у нас нікого немає, і вони через двір побігли в садок. Через швидкий час повернулися з гвинтівкою Мосіна, вийшли на вулицю й об бруківку одбили приклад і кинули на бруківці, і бігцем побігли у другий двір. Так я побачив німців.
Ніхто з двору не виходив і нічого не знав, виходити боялися. Тоді тітка Наташа захотіла піти у розвідку, але мама її не пускала, і вони полаялися. У сварці тітка Наташа сказала, що їй нічого боятися, то хай мама боїться, бо вона жінка командира Червоної Армії. Маму це дуже засмутило, і ми пішли шукати другого притулку.
По дорозі зустріли грузовий ЗІС, повний наших п'яних солдатів. Вони навіть їхали на крилах і підніжках, і питали, де німці – як я зараз розумію, щоб здатися в полон.
Ішли по вулиці, та зайшли в один пустий двір. Будинок був великий, і в ньому була одна пуста квартира, в якій було дві кімнати з пустими ліжками. У цій квартирі ми з мамою поселилися. Будинок стояв напроти штабу дивізії, як пам'ятаєш, але вже коли німці відступали, то будинок спалили, і його зараз нема.
Навкруги біля будинку були яблуні, і я на одну з них заліз і почав співати: «Молодые капитаны поведут наш караван». Мама наказала замовкнути й злізти з дерева, але я не послухав і продовжував співати й кричав голосно. Тоді мама взяла лозину й почала мене з дерева зганяти, але я заліз, щоб лозина не діставала, і продовжував співати. На наш концерт зібралися дітлахи мого і меншого віку.
Не пам'ятаю, як зліз, але пам'ятаю, що в кімнату заскочив німець і почав нишпорити в наших тряпках. Відібрав мамину вишиту блузку, яку вона сама вишивала (мені ця біла її блузка подобалася), і забрав блузку з собою в кишеню.
На другий день в цей садок заїхали військові машини, похідна кухня зупинилася біля нашого двору. В садку німці порубали дерева і вкрили ними свої машини, а кухар – похилого віку товстий німець – почав поратися з мішками. У мішках ми, діти, побачили трощені головки цукру, я більше такого цукру не бачив, хіба що після війни в магазинах Києва. Це був довоєнний цукор, дуже міцний та солодкий. З ним пили чай вприкуску, були навіть кусачки, щоб його розколоти. Гарний був цукор.
Ми (діти) почали просити цукор у кухаря. Він нам дав, не по куску, а скільки хто понесе. Я підставив тюбетейку, і він (німець) насипав її повну. А одна дівчинка років чотирьох-п'яти підставила пелену, і кухар почав їй накладати цукор. Дівчинка піднімала подол, поки не заголилася все вище і вище, а вона була без трусиків (тоді всі так ходили), і кухар дуже сміявся, але нам було не смішно, і зі своїм цукром ми розбіглися по сім'ям.
Побоїще
Скоро після того, як ми поселилися в цьому будинку, були розклеєні листівки, в яких повідомлялося, що було розстріляно дві чи три сім'ї, які ховали радянського офіцера, а це було недалеко від нашого будинку в військовому містечку. Після цього мама вирішила виїхати з Лубен в Іржавець до наших родичів. Піймала коня, знайшла віз, ми погрузилися й поїхали.
Коней на полі бродило дуже багато. Мама зупинялася, ловила свіжу коняку, і ми їхали далі. За нами йшло два німця, і коли мама перепрягала коняку, вони нас обминали, а з новою конякою ми їх. Коли ми їх обігнали, з конопель вийшли чоловік п'ять наших солдатів, і з ними командир, і попрохали у нас дати їм у щось переодягтися. Мама сказала (а це була правда), що в неї є парадний комплект командирський, і вони відмовилися. Після розмови командир витягнув з кобури нагана й закинув його в коноплі, а ми поїхали далі. Це була остання зустріч з солдатами Червоної Армії, аж до визволення від німців у 43 році. Його я теж добре пам'ятяю, як і початок війни, про що напишу пізніше.
Під'їжджаючи до села Оржиці, що стоїть на болотистій поймі річки Оржиці, ми побачили високу греблю, обсаджену товстими вербами, насипану вздовж пойми. По всьому насипу, в основному з лівого боку, було багато поламаних наших машин і побитих солдатів. Такого погрому Червоної Армії я не пам'ятаю, щоб бачив десь на фотографії чи десь іще. На одній спаленій машині я бачив одгорілі трупи людей. Я подумав, що то були поранені, що не змогли злізти з машини й згоріли. Ще бачив наш перевернутий танк, не пам'ятаю якої марки. Пам'ятаю, що стояв страшний сморід (це було на початку вересня, був сонячний день, але роїв мух я не пам'ятаю), і мама мені вкривала голову й казала: «Толічка, не дивися!», а мені все було цікаво і я нічого не розумів. По правій стороні греблі по полю ходило кілька німецьких офіцерів в кашкетах з високою тульєю і шинелях.
По греблі ми доїхали до річки Оржиця. Міст через річку був споруджений з різного військового хламу, остовів машин, на які були накидані людські та конячі трупи, а по верху було прокладено дерев'яні борти від машин, і по ним їздили, але ніде ми ніякої машини чи воза не зустріли. Так ми по цьому мосту в'їхали в село Оржицю. Село було спалене й розбите, і тільки зеленіли в дворах вишневі дерева.
Від Оржиці ми пішли в Іржавець, це 8-10 км звідти. Не пам'ятаю, де ми діли воза з конякою і речі, але дорогу до Іржавця пам'ятаю. На виході із Оржиці було складено й спалено десь п'ять великих і довгих куп із гвинтівок Мосіна й іншої ручної зброї, а перед цими купами біля табору військовополонених було місце, огороджене стовпами десь по три-п'ять метрів висотою с натягнутим колючим дротом. Там були зібрані гармати різних систем, і ще всяке залізо.
По дорозі в Іржавець валялися роздуті коні, мертві, з виставленими прямими ногами, і як снопи валялися побиті наші солдати, наші красноармійці. Вони ще не воняли, і мама по дорозі виймала у них із кишень гімнастьорок медальйони із записаними адресами, куди повідомити про їхню смерть. Я їх не читав, бо добре читати не міг, але як прийшли наші, мама ці документи віднесла у військкомат – там було багато цих папірців. Ще дорогою я бачив багато російських гвинтівок встромлених багнетом у землю.
Так ми дійшли до Іржавця. Прийняли нас тьотя Маруся з дядьком Андрієм, і ми залишилися у них до осені.
Chestnut (19.09.2003 12:30:41)| От | Роман Храпачевский |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 14:54:35 |
Обратное переложение на общерусский
Переложение:
"Начало войны
Хочу написать про довоенные времена, когда маму готовили к операции во Львове и она рассказала мне про сон, что оказался вещим. Когда она лежала в больнице, она уже хорошо говорила по-польски. Ей приснилось, будто она в Иржавце, дома у своей мамы, а моей бабушки Параски, и видит, что на дворе увлеченно, до крови бьются два больших красных петуха.
Когда же моя мама обратилась к бабушке Параске и спросила чего они так упорно дерутся, бабушка ответила, что это будет война "з Германом". Мама этот сон рассказала в палати и старая полька, что там лежала, сказала, что как мама сказала, так и сбудется. Скоро маму выпустили из больницы домой перед операцией, и началась война. Как именно - я хорошо помню.
Ночью я проснулся от грома. Моя мама поднялась и закрыла окна, и сказала: "Товличка, спи, это гром". Но не успел я заснуть, как она закричала: "Толя, вставай!" Я поднялся, подбежал к окну. Наши окна на втором этаже - или на третьем, на помню - выходили на военные казармы и на плац, а вдалеке, немного правее, был аэродром. Я увидел, что по двору казармы бегают солдаты в исподнем белье, и горит аэродром - то есть на месте аэродрома большие огненные костры, а левее казармы зарево на полнеба (говорили, что это горел город Дрогобыч).
Над головой гудели бомбардировщики, немецкие, с крестами. Я знал, потому что у меня была такая игрушка с крестом. По улице ездили на машинах четырехствольные "Максимы" и стреляли по тем самолетам, что летали над нами на большой высоте. Но я не видел, чтобы они хотя бы порушили их строй - как летали, так и летали, как гудели, так и гудели, хищно и угрожающе, не так как сейчас гудят и ревут.
Мы оделись и спустились с этажа на выход из здания. Там были женщины с детьми и один командир, по моему раненный еще до начала войны, так как наша часть выехала "в лагеря", на летние сборы (так в то время говорили, зимние и летние лагеря).
Самое главное, что по части не была объявлена тревога, как я услышал утром во дворе, хотя до этого не было ни дня, ни ночи, чтобы отец по тревоге не бежал на службу, а я ему мешал наматывать портянки на ноги, и он часто-густо бежал на босу ногу в сапогах, если в мои шалости не вмешивалась мама. Она их сразу прекращала, если в это время была дома, а отец даже не повышал голоса, только смеялся, поскольку боялся щекотки. Все это я делал, хотя и знал, что это неправильно. Но мне хотелось обратить на себя внимание и показать, что в нашей семье я тоже могу что-то сделать, пусть и шкоду (такое было мое самоутверждение, как я сейчас думаю, когда пишу эти воспоминания).
Эвакуация
После дня, мы ночь переночевали в своей квартире, собрались, упаковали вещи, написали на вещах бирки с фамилией, и наутро приехали три гусеничных трактора, каждый с тремя тракторными прицепами, и командир, который их сопровождал, приказал собираться, а сам начал выдавать деньги и справки про то, кто мы и куда едем. Он передал маме записку на газете. "Наця, эвакуируйся. Береги сына". Вот и все известие от моего отца, а твоего деда. Он не имел возможности написать письмо, но он передал кусочек газеты, где сказал то,
что сказал.
Женщины обменивались адресами, и потом я знаю, что
мама переписывалась с Чижиковыми в Харькове. Чижиковы были нашими друзьями, мы дружили семьями. У них были две девочки, одна чуть старше, а друга чуть меньше.
Офицер запретил брать с собой вещи, а ко всему сказал прицепить бирки с фамилией и брать только необходимое, так как это «только приграничный инцидент», и мы все скоро вернемся. Нас погрузили в те прицепы и повезли на станцию грузиться в теплушки (это деревянные товарные вагоны с нарами в два яруса со всеми удобствами в дверях, а где вода в них была – не знаю; паомню тольки свечку в переносном фонаре, которая позволяла в темноте не сталкиваться лбами). Но станция была разбомблена, и нас повезли на какую-то платформу, куда подъехал пустой товарняк с теплушками, и люди начали грузиться. Хорош, что вещей было мало, и погрузка прошла быстро. Мы с мамой, теткой Наталкою и мной заняли места на верхней полке около окна. Так и двинулись.
На другой день посля двух или трех остановок начали женщины из женсовета нашего состава ходить по вагонам и просить дать у кого что было из женской верхней одежды: юбки, платья, жакеты и так далее, так как до нашого состава то ли прицепили, то ли подсадили женщин из города Дрогобыча, откуда они выскочили в чем спали. День 22 июня був жаркий, вот они и были без верхней одежды, и потому ходили и просили, но я не знаю, что собрали с нашего вагона, так как вещей было очень мало. Мама сняла с меня зимнее пальто, какое я одел, так как его только пошили – она потом очень жалела, так как я на зиму остался без пальто. Так мы и ехали.
Сначала бомбили часто, и люди разбегались из вагонов по полю. Поезд останавливался и кричал. В наш поезд бомба не попала, і людям бегать надоело, и уже не весь состав висипал в поле в хлеба, а некоторый оставалися в теплушках, и мы тоже, не помню тольки про тетю Наташу. Мама вставала на колена, и меня брала под себя, говоря, чтоо как попадет бомба, то чтобы убило вместе.
Я видел, как на соседней колее горели теплушки. Говорили, что попала бомба в вагон, или поезд с раненными. Но я кроме пылающей теплушки там людей не видел и не слышал. Это было на каком-то разъезде в поле, я там не видел никаких станционных зданий.
Мы сходим с поезда
Так мы доехали до Харькова, где мы должны были пересажываться на другой поезд. Это был день, когда было затмение солнца. Я помню, как ми с девчонками Чижиковых коптили на свечке стекло и смотрели на солнце. У Чижиковых были в Харькове родичи, и мы разпрощались, а вони пошли в город.
Мама с тетей решили, что надо заехать до родичей и попрощаться, и ми поехали в Лубны через Гребенку, где пересели на поезд до Лубен. В Лубнах мы сняли комнату около кинотеатра (я тебе этого здания не показывал), и там мы жили какое-то время. Знаю, что мама ходила в военкомат за деньгами, что отчислялись с отцовского аттестата, и просила, чтобы нас эвакуировали дальше. Но ответ был, что у нас было место на эвакуацию, но мы его утратили, так что нас будут эвакуировать в последнюю очередь.
Но кто думал, что немцы дойдут до Лубен? Ведь военная концепцяя была, что война будет на чужой территории, это так говорили до войни, я сам слышал в разговоре отца с Чижиковым. На чужой територии и малой кровью. В эту пропаганду верили, так как наш мехкорпус был хорошо вооруженный, тяга була механеческой, коней в корпусе не было. Наверное и у мамы, и у тетки тоже были таке же мысли.
Приход немцев
Помню, что в то время мы добрались до села Старый Иржавец, Оржицкого района, где жили родичи – тётя Маруся (сестра моей мамы и мать Сашка, моего ровесника) с моей бабушкой Параскою и своим мужем, Афанасием, ихними детьми, Марусей-школьницей и Настей-студенткою, которая училась в пединституте в Лубнах, не знаю на каком курсе. Еще в селе жила тетка Галя (это мать Любы и Маруськи) с мужем Андреем, который в селе был почтальоном. В селе, как в селе, родичей было много, да я их не знаю, так как мы были беженцы и общались только с близкими родичами – но там все всех знали. В селе ми погостили и двинулись в Лубны. Чем и как ехали, не помню, но в самих Лубнах около парка стояла военная колонна и на одной машине я увидел собаку с нашое части, Рубля (как я сейчас понимаю, это була польский гончак-огар). Рубль мене знал, я его позвал, он прыгнул с машины от солдат, и среди них мы с мамой увидели старшину писаря из роты отца. Он сказал, что Галушку видел на старой границе, говорил, что бои были очень жестокие, и какого-то командира – не помню фамилии, но мама его знала – немцы подняли на штыки, так он сказал. Мама отдала ему поллитровую бутылку меду, которую ей дал дядька Афанасий, и мы разошлись. Потом при немцах я видел Рубля у немецких солдат зимой.
Вскоре мы переселились к Кудрикам – это были старые знакомые мамы и тетки, у них был сын Виктор, мой ровесник. Мы родились в одно время и в одной родильной комнате. Отец его – не помню имя – був плотник и имел полдома напротив Детского парка (ты, наверняка, знаешь это здание), а другую половину здания он оставил своей первой жене со взрослыми детьми. У них квартировались два хлопца, мобилизованных Советами из Киева. В этом здани я встретил немцев.
Мы с мамой шли из горисполкома, где добивались эвакуации, но нам сказали, что мы провокаторы, так как еще не взят Киев. Тогда мы пошли домой. Когда проходили базар (а он был не огороженный около кладбища), около Детского парка я увидел наших солдат с бутылками в руках – чоловек восем-десять, который бежали врассыпную через базар и кладбище. Не помню стрельбы, но когда дошли до Кудриков и встретились с теткою Наташей, Кудрик сказал, что семья должна переночевать в погребе. В сарае был глубокий погреб, и мы в нем переночевали.
Наутро чувствовались изменения, но никто ничего не знал. Мы вылезли надвор. Было солнечно и спокойно.Напротив двора на дорожке под кладбищем стоял молодой солдат с винтовкой, с закатанными рукавами, в френче. Как только мы подошли до ворот, то дверца открылась, и вскочили два немецких солдата и крикнули: «Рус сдавайся!». Но все сказали, что у нас никого нет, и они через двор побежали в сад. Через небольшое время вернулись с винтовкой Мосина, вышли на улицу и о тротуар отбили приклад и кинули на тротуаре, и бегом побежали в другой двор. Так я увидел немцев.
Никто со двора не выходил и ничего не знал, выходить боялись. Тогдо тетка Наташа захотела пойти в разведку, но мама ее не пускала, и вони поругались. В ссоре тетка Наташа сказала, що ей нечого бояться, то пусть мама боится, так как она жена командира Красной Армии. Маму это очень растроило, и мы пошли искать другого пристанища.
По дороге встретили грузовой ЗИС, полний наших пьяных солдат. Они даже ехали на крыльях и подножках, и спрашивали, где немцы – как я теперь понимю, чтобы сдаться в плен.
Шли по улице, да зашли в один пустой двор. Здание было большое, и в нем была одна пустая квартира, в которой было две комнаты с пустыми кроватями. В этой квартире мы с мамой поселились. Дом стоял напротив штаба дивизии, если помнишь, но уже когда немцы отступали, то здание сожгли, и его сейчас нет.
Вокруг около здания были яблони, и я на одну из них залез и начал петь: «Молодые капитаны поведут наш караван». Мама приказала замолчать и слезть с дерева, но я не послушался и продолжал петь и громко кричать. Тогда мама взяла лозину и начала меня с дерева сгонять, но я залез, чтобы лозина не доставала, и продолжал петь. На наш концерт собралась детвора моего и меньшего возраста.
Не помню, как слез, но помню, что в комнату заскочил немец и нача рыться в наших тряпках. Отобрал мамину вышитую блузку, которую она сама вышивала (мне эта белая ее блузка нравилась), и забрав блузку с собой в кармане.
На другой день в это садик заехали военные машины, походная кухня остановилась около нашего двора. В садике немцы порубали деревья и укрыли ними свои машины, а повар – пожилой толстый немец – начал возиться с мешками. В мешках мы, дети, увидели колотые головки сахара, я больше такого сахара не видел, разве что после войны в магазинах Киева. Это был довоенный сахар, очень крепкий и сладкий. С ним пили чай вприкуску, були даже кусачки, чтобы его расколоть. Хороший был сахар.
Мы (дети) начали просить сахар у повара. Он нам дал, не по куску, а сколько кто донесет. Я подставил тюбетейку, и он (немец) насипал ее полной. А одна девочка лет четырех-пяти подставила подол, и повар начал ей класть сахар. Девочка поднимала подол, пока не заголялась все выше и выше, а она была без трусиков (тогда все так ходили), и повар очень смеялся, но нам было не смешно, и со своим сахаром мы разбежались по семьям.
Побоище
Вскоре после того, как мы поселились в этом доме, были расклеены листовки, в которых уведомлялось, что было расстреляно две или три семьи, которые прятали советского офицера, а это было недалеко от нашего дома в военном городке. После этого мама решила виехать из Лубен в Иржавец до наших родичей. Поймала коня, нашла воз, мы погрузились и поехали.
Коней на поле бродило очень много. Мама останавливалась, ловила свежего конягу, и мы ехали дальше. За нами шло два немца, и когда мама перепрягала коня, они нас обгоняли, а с новым конем мы их. Когда мы их обогнали, с конопли вышли человек пять наших солдат, и с ними командир, и попросили у нас дать им в что-то переодеться. Мама сказала (а это была правда), что в нее есть парадный комплект командирский, и они отказались. После разговора командир витянул из кобуры наган и закинул его в коноплю, а мы поехали дальше. Это была последняя встреча с солдатами Красной Армии, аж до освобождения от немцев в 43 году. Его я тоже хорошо помню, как и начало войны, про что напишу позже.
Подъезжая к селу Оржицы, что стоит на болотистой пойме речки Оржицы, ми увидели высокую плотину, обсаженую толстыми вербами, насыпанную вдоль пойми. По всей насыпи, в основном с левого бока, было много поломанных наших машин и убитых солдат. Про такой погром Красной Армии я не помню, чтобы видел где-то на фотографии или где-нибудь еще. На одной сожженой машине я видел обгорелые трупы людей. Я подумал, что это были раненые, что не смогли слесть с машины и сгорели. Еще видел наш перевернутый танк, не помню какой марки. Помню, что стоял страшный смрад (это было в начале сентября, был солнечный день, но роев мух я не помню), и мама мне закрывала голову и говорила: «Толечка, не смотри!», а мне все было интересно и я нечого не понимал. По правой стороне плотины по полю ходило несколько немецких офицеров в фупажках с высокой тульей и шинелях.
По плотине мы доехали до речки Оржица. Мост через речку был сооружен из разного военного хлама, остовов машин, на которые были накиданы людские и конские трупы, а по верху были проложены деревянные борты от машин, и по ним ездили, но нигде мы никакой машины или воза не встретили. Так мы по этому мосту въехали в село Оржицу. Село было сожжено и разбито, и только зеленели в дворах вишневые деревья.
От Оржицы мы пошли в Иржавец, это 8-10 км оттуда. Не помню, где мы дели воз с конем и вещи, но дорогу до Иржавца помню. На выходе из Оржицы были слажены и сожжены где-то пять больших и длинных куч из винтовок Мосина и другого ручного оружия, а перед этими кучами около лагеря военнопленных было место, огороженное столбами где-то по три-пять метров высотой с натянутой колючей проволокой. Там были собраны пушки разных систем, и еще всякое железо.
По дороге в Иржавец валялись раздутые коні, мертвые, с виставленными прямыми ногами, и как снопы валялись убитые наши солдаты, наши красноармейцы. Они еще не воняли, и мама по дороге винимала у них из карманов гимнастерок медальоны с записанными адресами, куда известить про ихнюю смерть. Я их не читал, так как хорошо читать не умел, но когда пришли наши, мама эти документы отнесла в военкомат – там было много этих бумажек. Еще дорогой я видел много русских винтовок, воткнутых штыком в землю.
Так мы дошли до Иржавца. Приняли нас тетя Маруся с дядькой Андреем, и мы остались у них до осени."
Мое ИМХО - это чей-то перевод на мову исходного текста, так как я не очень предстваляю с чего полтавец будет использовать построения фраз чисто западенские и говорить "ватра". Кроме того переводчик на мову кое где забыл перевести, например есть "Червона Армия", но - "красноармейцы".
http://rutenica.narod.ru/
Роман Храпачевский (19.09.2003 14:54:35)| От | Ezzz |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 16:40:24 |
жалко, Рубль оказался предателем (-)
Ezzz (19.09.2003 16:40:24)| От | И. Кошкин |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 17:35:19 |
Зато мамка у пацана правильная женщина была. (-)
Ezzz (19.09.2003 16:40:24)| От | Лейтенант |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 16:43:18 |
И дезертиром (-)
Роман Храпачевский (19.09.2003 14:54:35)| От | Chestnut |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 14:58:35 |
За перевод спасибо
>Мое ИМХО - это чей-то перевод на мову исходного текста, так как я не очень предстваляю с чего полтавец будет использовать построения фраз чисто западенские и говорить "ватра". Кроме того переводчик на мову кое где забыл перевести, например есть "Червона Армия", но - "красноармейцы".
Ваше ИМХО совершенно не соответствует действительности. Это воспоминания моего отца, именно в том виде, как он их написал.
Chestnut (19.09.2003 14:58:35)| От | Роман Храпачевский |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 15:07:36 |
Понятно
>Это воспоминания моего отца, именно в том виде, как он их написал.
Это объясняет дело - видно, что на живые воспоминания наложена литературная обработка (авторская в данном случае), но не везде последовательная.
http://rutenica.narod.ru/
Chestnut (19.09.2003 12:30:41)| От | Jones |
| К | |
| Дата | 19.09.2003 12:32:52 |
Re: А можно это на русский перевести?
А то украиский все-таки с нюансами.